Олександр Кацуба: Серце нашого бізнесу — це аналітика, математична модель та data science
10 березня, 12:33 Позиція Поділитися:
Олександр Кацуба — з відомої ділової родини з Харкова, один із найвпливовіших у країні на ринку мікрокредитування. Компанія сім’ї Олександра та їхніх партнерів, серед яких відомий бізнесмен Сергій Тігіпко, входить до трійки найбільших гравців ринку.
Крім того, група володіє аналогічним бізнесом у В’єтнамі, Шрі-Ланці, а з 2022 року — і в Польщі. Крім того, Олександр володіє двома найбільшими автомобільними виданнями АвтоЦентр та АвтоБазар. Наша розмова — про бізнес — в Україні, Азії та Європі.
Відео дня
Про мікрокредити в Україні та В’єтнамі
— Олександре, як змінився ваш бізнес за цей рік?
— Українську складову бізнесу переведено в режим виживання, який ми проходимо важко. Але проходимо. Перша половина 2022 року була дуже складною. Потім ми, як і вся країна, вирівнялися. Це і про ринок мікрокредитів, і про авторинок. Наш іноземний бізнес динамічно розвивається й далі. Цього року наші співробітниці, які зараз перебувають у Польщі, відкрили там новий напрям бізнесу. Тепер ми надаємо кредити і там. Отже, ми знаходимо і можливості для розвитку.
Фото: Олександр Кацуба
— Співробітники самостійно відкрили напрям? Без власників?
— По суті, так. Ми лише затверджували рішення та давали гроші. З початком війни багато хто виїхав до Польщі. Людям там особливо нічого робити, а команда у нас дуже суб’єктна і завжди може впливати на процеси, що відбуваються в компанії. Вони запропонували — ми погодилися, вони практично все зробили самі. У Польщі взагалі все просто. Бюрократія швидка. Правила та сам ринок дуже схожі на українські. Ти досить швидко можеш пройти стежку від ідеї до запуску. Наш український СЕО та дівчата-маркетологині, які там із дітьми, за кілька місяців усе організували, і ми вже у вересні видали перший кредит.
— У скількох країнах ви працюєте зараз?
— У чотирьох. Україна, В’єтнам, Шрі-Ланка, Польща. Поступово виходимо на ринки Індонезії та Індії.
— Ви починали за кордоном у В’єтнамі та Шрі-Ланці?
— У В’єтнамі.
— Як узагалі виникла ця ідея? Чому В’єтнам?
— У нас був СЕО, Іван, дуже тямущий. Він дуже ефективно керував операційною системою. Але через три роки роботи, коли всі процеси вже налагодили, коли все перетворювалося на рутину, він приходить до нас і каже: «Мені треба чи звільнятися, чи займатися чимось новим». Зациклився. Вигорів. Потім на новорічному корпоративі ми довго спілкувалися, і прийшла ідея відкритися у В’єтнамі. Але тоді поговорили та забули.
Щоправда, за кілька місяців я опинився в Європі, і на одній із фінансових тусовок ми розмовляли з хлопцем, який займався запуском однієї з платіжних систем саме у В’єтнамі. Отак збіглося. Він росіянин, але давно виїхав, ще до першої війни. Живе у Європі. Ми його залучили як консультанта. Він нам багато цікавого розповів. Як працюють державна система та фінансовий ринок. Але головна порада, яку він нам дав — постійно перебувати там, як мінімум на стадії запуску бізнесу.
— І ви поїхали?
— Так. Спочатку ми туди прилетіли втрьох — наш партнер Рома, Ваня та я. Ми тоді одразу запропонували ТАС стати партнером цього бізнесу, але вони на тому етапі відмовились. Хоча сказали: «Пробуйте». І зрештою ми почали розмовляти з людьми, зробили базові кроки. А потім стали вахтовим методом там жити. Місяць — Ваня, місяць — Рома, місяць — я. Наш консультант знайшов нам місцевого менеджера — колишнього директора умовного в’єтнамського ПриватБанку. З американською освітою. Він знає усіх місцевих чиновників, гравців ринку. Загалом, нам одразу пощастило.
Дайджест головних новин Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV Підпишись Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю
— Сергій Тігіпко лише згодом увійшов до в’єтнамського проєкту? Правильно розумію?
— Так. Він побачив, що ринок розвивається добре. А ми були лише за: сильний партнер — це завжди добре.
— Розкажіть про Шрі-Ланку.
— О, Шрі-Ланка — це наша хвора дитина. Але нею більше Рома займався. Ми прийшли туди, і буквально через місяць там розпочалася революція, яка переросла у громадянську війну. Там і столиця, і вся країна були у вогні. Без жодної зовнішньої агресії. Ми намагалися закрити там бізнес. Але все ж таки втрималися і зараз уже вийшли «в нуль».
— Ви казали, що запускаються Індія та Індонезія. Чому процес там такий повільний?
— Дуже суворе регулювання ринку. Індія — країна британського права. Там дуже багато бюрократії, юридичної роботи, узгоджень. Ми найняли команду юристів, потихеньку рухаємося. В Індонезії схожа проблема з регулюванням і бюрократією. Крім того, це дуже своєрідна країна сама собою. Поки що не розкриваю деталей. Але це два величезні ринки — на 1,5 мільярда та на 300 мільйонів людей. Вони варті зусиль та експериментів.
— Я так розумію, ви є одні з перших українців, хто відкрив успішний бізнес в Азії. Зараз багато бізнесів через війну шукають можливість відкритися на нових ринках — Розетка, Нова пошта. Чи є якісь універсальні поради?
— Ні, тут не може бути універсальних порад. По-перше, Азія дуже різна. По-друге, це дуже насичений ринок, де домінують свої. Той самий В’єтнам. У них складна історія відносин з Америкою. Багато в’єтнамців навчаються у США у бізнес-школах, потім повертаються. Багато повертаються. І ми поки що дуже мало що можемо їм запропонувати щодо якості менеджменту чи бізнес-ідей. Вони розуміють і власний ринок, і американський. Тому В’єтнам так шалено розвивається. Тому головна порада — готуватись до того, що буде дуже складно.
— А як вам вдалося?
— Нам, переконаний у цьому, просто пощастило. Потрапити у тренд, знайти правильних людей. Це, швидше, питання удачі, ніж якоїсь геніальності нас як менеджерів. Плюс інвестиції часу та зусиль. Там потрібен тотальний контроль за всім, як мінімум, на першому етапі. В Азії загалом і у В’єтнамі зокрема не вийде найняти менеджера, дати грошей і чекати, що все вийде само собою. Треба займатися всім особисто та постійно тримати під контролем. Крім того, я чудово розумію нашу вразливість у їхньому юридичному полі.
— Що ви маєте на увазі?
— Ось дивіться. На відміну від України та Польщі, фінансове регулювання у В’єтнамі відстає на кілька десятиліть. Навіть, мабуть, не відстає. Воно просто інше. Держава інша, суспільство. Вони можуть прийти і завтра нас закрити, бо ми заважаємо місцевим. У них ця форма «патріотизму» дуже сильна. І все. Нас на цьому успішному ринку не буде. І так буде з будь-яким бізнесом. Торгувати з Азією — так, відкриватися там — це удача. Нам пощастило.
— А в Україні хіба не так?
— Давно ні. У нас люблять скаржитися на корупцію, але зараз, якщо ти працюєш чисто, її немає. Як і надмірної паперової бюрократії. Юристи нашого українського бізнесу навіть до Нацбанку не ходять. Не заносять документи. Тим більше ніколи не було й мови про якісь гроші. Ми спілкуємося виключно поштою.
Зміна партнерів, партнерство з Тігіпком, похід на авторинок
— Ваш бізнес — це більше про фінанси чи ІТ?
— Про ІТ. Головна складова нашого бізнесу — це аналітика, математична модель, data science, чітко збудований автоматичний алгоритм ухвалення рішень про видачу кредиту. Наше завдання — зробити сервіс, який спростить людям життя, ми прагнемо заробити свою комісію, а не підсадити людину на кредитну голку.
— А як же історії про колекторів та вибивання боргів?
— По-перше, зараз це незаконно, і ті, хто продовжує гратися з пенею в 1000 відсотків, перебувають у дуже межовому стані. По-друге, це ринково неефективно. Якщо твоє завдання — один раз позичати гроші і потім витрусити з людини всю душу, ти програєш. У тебе ніколи не буде гарного портфеля, у тебе ніколи не буде інвесторів та великих гравців, які захочуть тебе купити. Наша модель — видавати кредити «до зарплати» або на непередбачені незаплановані витрати для того, щоб людина потім поверталася до нас. Ще і ще. Платила свої 10, 30, 50 гривень за тисячу на 3−5 днів. Їй зручно — не треба у друзів позичати, і нам — постійний клієнт.
— Тобто займатися вибиванням боргів не вигідно?
— Абсолютно.
— То чому досі грають у це?
Фото: Олександр Кацуба
— Для людей це зрозуміла бізнес-модель. Застаріла, але зрозуміла. Щоб побудувати такий бізнес, як у нас, потрібно інвестувати дуже багато грошей в ІТ, аналітиків, математичну модель. Це дорожче на старті й потребує розуміння іншого типу клієнта. Загалом такий підхід починає домінувати над ринком. До нас заходили іноземні компанії, які намагалися грати за старими правилами — видавати багато кредитів, потім їх вибивати, але це вже не приносить успіху. НБУ працює дуже жорстко і карає несумлінних гравців. Нас це влаштовує.
— А що ви робите з несумлінними платниками? Які на рік прострочили, наприклад.
— Юристи намагаються переконати клієнта повернути бодай тіло кредиту. Умовну тисячу гривень. Але потім він усе одно потрапляє до чорного списку.
— Як ви взагалі опинилися на ринку мікрокредитів після нафти, газу та нерухомості?
— У 2013 році в мене з’явився латвійський партнер, який мене з цим бізнесом познайомив. Розумний хлопець, іноземна освіта, великий досвід ринку. Він вирішив спробувати створити подібний бізнес в Україні, тому що у Латвії ринок мікрокредитування вже був дуже розвинений. Ми запустилися під брендом Кредит 365. Частки були приблизно рівні. Першого року бізнесом керував він, я особливо не цікавився, хоча особливого результату не було. Потім — коли у 2014 році я пішов з нафтогазового сектора — я почав більше занурюватися в цю сферу. Запропонував, щоб я рік «покермував», спробував поліпшити результати.
— Чому?
— Тому що динаміка розвитку бізнесу була гнітючою. Він настільки не довіряв нашим українським співробітникам, що особисто затверджував кредитні угоди. Те, що у нас зараз робить комп’ютер у повністю автоматичному режимі після роботи алгоритму, він робив вручну зі свого особистого комп’ютера увечері після роботи. І так у всьому.
— Занурився у мікроменеджмент?
— Так.
— Ваша пропозиція очолити бізнес замість нього не суперечила вашій початковій домовленості?
— У цьому ми й не порозумілися. Він вважав, що суперечить, я був певен, що ні. Потім, коли я почав аналізувати ситуацію, ми дещо розійшлися щодо оцінки фінансових операцій. У результаті вирішили, що найкращим способом вирішити корпоративний конфлікт буде завершити спільну роботу. У результаті я продав свою частку сім’ї партнера.
— Із вашим новим партнером таких проблем немає?
— Ні. Ми з Ромою працюємо вже майже вісім років. І цілком ефективно розвиваємо бізнес в Україні та не лише в Україні. Він став партнером нашої родини у фінансовому бізнесі в Україні, потім у В’єтнамі тощо.
— Ви кажете — партнером сім’ї. Ви не акціонер?
— Я консультант. «Акціонер» нашого кредитного бізнесу в Україні — моя мати.
— Як Сергій Тігіпко став партнером вашого бізнесу?
— Сергій Леонідович завжди активний на фінансовому ринку та купує частки у перспективних проєктах. Не дарма він акціонер Монобанку. На початку ми познайомилися з Вікторією Тігіпко (колишньою дружиною Сергія Тігіпка. — Ред.). Ми були на фінансовій конференції в Одесі. Рома там виступав, він харизматичний, добре виступає. Потім підійшла Вікторія і запитала: «Чи розглядаєте ви інвестиції у ваш проєкт?» Вікторія мала окремий фонд, ми чекали комунікації з нею. Але потім з нами вийшла на зв’язок вже група ТАС, якою володіє сам Тігіпко. Ми зустрілися в Стамбулі з самим Тігіпком і спочатку в ціні не зійшлися. Хоча наша пропозиція була найкращою на ринку.
— Чому не зійшлися? Він чекав, що ви поступитеся ціною?
— Не думаю. Швидше, він хотів подивитися, як ми розвиватимемося. Особливо, якщо порівнювати з іншими гравцями ринку. У наступні пів року ми показали зростання портфеля, зростання впізнаваності. Він повернувся із запитанням, за скільки ми готові зараз продати ту саму частку.
— І за скільки?
— Ми відповіли, що ціна не змінилася. Ми досить швидко все залагодили та уклали солідний договір. 20% за 3 мільйони доларів.
— Чи були побоювання, що станете партнером такого великого і помітного бізнесмена?
— Були ті, хто попереджав, що є такі ризики. Що тиснутиме. Що це велика група компаній, яка нас може просто розчавити та поглинути. Але ми вже понад чотири роки працюємо у зв’язці. Пройшли коронавірус, рік уже працюємо під час війни — жодних проблем. Спілкуємося, ділимо дивіденди. Йде нормальна робоча історія. Жодних конфліктних ситуацій не було за весь цей час. У нас збігається ключова мета — ми всі хочемо у бізнесі насамперед заробляти гроші.
— Які бонуси, окрім грошей та можливостей зростання, ви отримали від Тігіпка?
— Навчання. Вони — велика фінансова група. Вони понад 20 років працюють. Вони навчили нас працювати з ринком облігацій, ми покращили систему резервування, значно покращилися звітність, контроль, управління ризиками. Ми стали більш «дорослим» бізнесом.
— Якою була позиція Тігіпка щодо війни? Чи це секрет?
— Ні, не секрет. Ми з ним зв’язалися в перший день. Він сказав: «Ми їх усіх переможемо». Коли радилися, чи треба далі видавати кредити, твердо відповідав: «Видавати». Він ніколи не лізе в операційну систему, але тут треба було радитися, надто унікальні та трагічні обставини. Але настрій був один — працювати.
— А у вас із вашим партнером є якісь правила взаємодії з партнерами? Внутрішня етика трудова?
— Так, у кожного з нас є право вимагати від іншого пройти поліграф або порозумітися, якщо виникають якісь питання. Я можу попросити Рому пройти поліграф, він — будь-кого з нас. І ніхто не має права відмовитись.
— Скільки разів скористалися такою опцією?
— Жодного разу.
— Давайте про інші напрями бізнесу. Ви в одному з інтерв’ю казали, що купували АвтоБазар та АвтоЦентр як базис для майбутнього лізингового бізнесу в автосфері. Що з цією ідеєю?
— Проєкт ми згорнули з початком війни. Тому що зараз через ризики не можемо залучити гроші до проєкту під адекватний відсоток. Нині я можу взяти кредит під 27%. Але я не зможу це ніколи відбити. Або продавати машини людям за адекватною ціною. Тому ми вирішили згорнути діяльність.
Фото: Олександр Кацуба
— І як зараз живуть ці видання?
— Прекрасно. Так, у їх покупці була додаткова бізнес-логіка. Але зараз завдяки роботі команд і АвтоБазару, і АвтоЦентру вони вийшли в невеликий плюс. Ми щодня зустрічаємось, обговорюємо стратегію розвитку, поточні питання. Зараз ми переорієнтуватимемо спеціалізацію порталів на запчастини та деталі комплектування. На ринку зараз дуже багато автомобілів з пробігом, в умовах війни люди намагатимуться економити, лагодити своїми силами. Рідко міняти машини. Та й після війни, певен, споживчі звички зміняться не одразу. Тому ставка на запчастини, як ми вважаємо, правильна.
Уроки сімейного бізнесу, захоплення книгами, допомога армії та плани на майбутнє
— Ви багато разів казали, що ваша кар’єра розпочалася у сімейному бізнесі. Ви ж почали працювати ще коли навчалися на перших курсах університету?
— Так, мені було 17 чи 18.
— Чому так рано?
— Це заслуга сумнівна, але заслуга вищої освіти початку нульових. Я вчився тоді очно на економіста та заочно на юриста. Приходив на лекції з економіки. І слухав про марксизм-ленінізм із підручниками 1970-х років. На спеціальності Фінанси та кредит. Коли проходили бухгалтерію, про 1С нам ніхто не сказав. Хоча навіть я у свої 18 знав, що він існує та працює. Навчався я добре, у результаті отримав червоний диплом.
Але вже тоді я почав підозрювати, що такі знання навряд чи допоможуть мені працювати. До того ж університет — це не школа, «домашки» немає, ти о першій-другій вже вільний. У результаті я прийшов до батьків із проханням показати, як це працює насправді. Батьки не стали заперечувати.
— Чим займалися з самого початку?
— Навчався. А в нас досить диверсифікований бізнес — будівництво, бетонний завод, комерційна нерухомість. Тому було що подивитись і чого повчитися. На початку мене посадили до старшого економіста, Володі. Розбиратися у фінансах та економіці. Потім через рік перейшов до головного юриста, навчився читати договори. Розуміти особливості ТОВ, акціонерних товариств, партнерств. Були різні «дисципліни» — і суди проходили, і податки платили.
— Чого зрештою навчила робота з батьками та їхньою командою?
— Насамперед саме розуміння того, що бізнес — це завжди про командну роботу. У бізнесі не може бути жодних «Я». «Я» бізнес побудувати не зможе. Навіть якщо «акціонер» бізнесу — супергеній, без команди він не побудує зовсім нічого. Батько відійшов від операційного управління бізнесом, ще коли я лише навчався. Тому що воно саме собою йшло успішно, команда менеджерів справлялася. Мама завжди займалася паралельними проєктами, це була оптова торгівля цементом та будматеріалами.
— А чого ще навчила?
— Чесності. Насамперед перед собою. Потрібно занурюватися у процеси, і якщо в тебе в бізнесі, вибачте, дупа — треба чесно це визнавати. Потрібно дивитися на цифри, на динаміку, на показники і не думати у логіці: «Ой, нічого страшного, через місяць все налагодиться», а починати спокійно і прагматично думати, як виходити з ситуації.
— Крім сімейного та власного бізнесу, ви попрацювали і в державному секторі. Навчилися там чогось?
— Так. Ніколи більше не працюватиму у державному секторі. «Дякую» тобі ніхто не скаже, хоч яким ти будеш ефективним, а проблем та ворогів наживеш.
— Незважаючи на ваше досить скептичне ставлення до вищої освіти у Харкові, у вас, однак, три дипломи. Тобто вчитися ви таки любите. Чому у вас у портфоліо досі немає МВА?
— Не бачу поки що в цьому жодного сенсу. Можливо, я помиляюся, але у нас МВА дуже часто існує на близькому рівні з різними «мотивувальними конференціями» та виступами «гуру бізнесу». Інакше кажучи, коли тобі розповідають, як побудувати трансконтинентальний бізнес, вчать підходів найбільших світових корпорацій, а ти цементом торгуєш у Харкові, як ми, чи у тебе продаж мобільних телефонів. І ти приходиш у свою компанію з 20 осіб і кажеш: «Все, тепер ми Епл». Результат буде строго зворотним. Більшість людей тебе просто не зрозуміє.
— Ви дуже скептичний щодо бізнес-гуру. Чому?
— Тому що жодних корисних порад вони тобі як бізнесменові не дадуть. Весела історія. Основний партнер нашої родини у фінансовому бізнесі — Рома, я про нього вже говорив, колись дуже любив виступати як такий «мотивувальний спікер». Коли ми з ним познайомилися, він дуже багато приділяв цьому часу. Він харизматичний хлопець. Чудово говорить. У нього виходило. Але цього було надто багато. У результаті, коли ми почали працювати, дійшли цікавої угоди. Він не виступає, а я більше читаю. Тому що я ніколи особливо не любив читання як дозвілля. Але він зумів мене захопити, а я — витягти його зі світу «гуру бізнесу».
— І тепер ви читаєте?
— І тепер читаю. Здебільшого — тренд чи класику. Базові книги з менеджменту, маркетингу, психології, іноді художню літературу. Всі топ — Нью-Йорк Таймс, Харарі, Талеб, Чорний лебідь, Антикрихкість.
— Що найбільше сподобалося з моменту, коли ви почали систематично читати?
— Трилогія про фінансиста Драйзера. Мені порекомендували, сказали «пізнаєш себе». І правда. Людина теж пережила швидкий зліт, падіння і потім поступове піднесення нагору. Дуже добре описано і психологію підприємця, і логіку ухвалення рішень. Книжки — це круто.
— Ми поговорили про війну та бізнес. Давайте трохи про те, як ви допомагаєте. Коли ця війна стала особистою? Як вирішили допомагати армії?
— Логіка дуже проста. У момент, коли бомби стали падати на Харків, війна стала особистою справою. Коли на Київ полетіли ракети, війна стала особистою справою. Так, події 2014−2015 років пройшли дещо осторонь. Зараз війна торкнулася кожного безпосередньо. І тут ти або з автоматом в окопі, або робиш щось для тих, хто з автоматом в окопі. Іншої моделі поведінки не може бути. Зрештою, коли мине 50 років і мій онук запитає мене: «Дідусю, а що ти робив під час війни?», я зможу йому відповісти, що допомагав, і мені не доведеться нічого вигадувати. Я маю бізнес, він працює, є гроші, я можу допомагати.
— Доходи від якого бізнесу переважно йдуть на ЗСУ?
— Від в’єтнамського. Це найстабільніше джерело прибутку зараз. З цих грошей ми купуємо вантажівки, рації, гуму. Вже понад 30 машин. Решту я окремо не рахую.
— Як дійшли поточної моделі допомоги?
— У перші дні війни, коли маса знайомих пішла до армії, до мене летіли запити: «Саня, потрібно 10 тисяч, потрібно 20, 50, 100». Я скидав. У мене у процесі три картки заблокували. Фінмоніторинг працював без збоїв з перших днів війни (усміхається. — Ред.). Поступово зрозуміли, що така модель не працює. Зрозуміли, що треба машини, скільки їх не вези — вони ламаються і горять. Машини — це зрозумілий мені ринок, зрозуміла допомога, її легко можна довезти до тих, кому вони реально потрібні. Ми завозимо з Європи, знаходимо в Азії різні маршрути. Але треба розуміти, що ми зламали ринок автомобілів з пробігом. Ми вигребли майже всю Європу, залишився або неліквід, або дуже дорогі. Тепер треба скуповувати машини в Індії, Африці, Америці. До нас постійно летять пропозиції викупити 10−20 машин. Іноді бувають цікаві історії, коли цивільні просять привезти машину. «Для себе»…
— Тобто?
— Ну, маю знайомих. Дзвонять, кажуть: «Саню, ти ж возиш машини?» — «Вожу». — «А привези і мені». Я питаю: «А чому сам не можеш?» «Ну ти ж як волонтер…» Не розумію цієї логіки.
— Вони думають, що ви завезете дешевше? Маєте фонд?
— Ні, в тому й річ, що я не створював фонд. Я організую процес, шукаю машини і не лізу в історію доставки, передачі. Якщо ти створюєш фонд імені себе, фотографуєшся з кожною машиною, збираєш «грамоти та листи подяки» — це вже про політику. Я в це вже награвся. У мене є кілька фотографій із тими, кому я передавав машини. Але це зазвичай старі знайомі ще до війни. Які просто хочуть так подякувати.
— Але ж у фейсбуці ви про свої волонтерські історії все одно пишете?
— Так. Це елемент самодисципліни. Чим чудовий фейсбук? Якщо ти щось написав чи пообіцяв публічно, ти зобов’язаний це зробити. Піти до спортзалу, пробігти марафон чи купити ще 10 машин. Це хороший спосіб автомотивації. У цьому є щось дитяче, сказав — зробив. Але не бачу в цьому нічого поганого.
— Ви плануєте на майбутнє?
— Я завжди думаю про майбутнє.
— Що плануєте цього року?
— Планувати складно, але хочу повернутися на ринок газу. Нині споживання газу мінімальне, майже весь видобуток лежить, промисловість не бере. Бо коли часто немає електрики, складні виробництва стоять. Якщо ти робиш метал чи скло, без електрики складно. Усі активи дуже подешевшали. Багато гравців цього ринку — приватні добувачі — вони люди з 1990-х. Зараз готові мінімізувати ризики та шукають, кому продати. Нині вивчаємо можливість.
— Не боїтеся купувати?
— Ні, я певен у перемозі України. А ризик прильоту ракети ще довго над нами висітиме. Вона прямо зараз до цього офісу може прилетіти. А багато хто хоче продавати, вони виросли на російській та радянській пропаганді, вони не вірять у перемогу. Або просто депресують. Готові продавати з великим дисконтом.
— Великим — це яким?
— 60−80%.
— А що ви загалом скажете про настрої в українському бізнесі?
— Вони різні. Люди різні й настрої різні. Але я, зізнаюся, намагаюся не спілкуватися з тими, хто завжди в депресії і ниє. Буває, приходиш на зустріч, там починається «все погано, ми програємо, все пропало». Намагаюся швидко піти. Не бачу сенсу це все слухати.
— Чому ви такі впевнені, що Україна переможе?
— Я бачу, як ми рубаємось, бачу, як нам допомагають. Я на постійному зв’язку з військовими. Крім того, ми все пам’ятаємо, що було 80 років тому, коли інші нацисти бомбили Харків і Київ. Була антигітлерівська коаліція. Нині є антипутінська. І ті, хто тоді переміг нацизм, знову на нашому боці. І знову постачають зброю для боротьби з агресором. Тож я впевнений, що все буде гаразд.
— Своє життя пов’язуєте з Україною?
— Так. Це моя країна. Я хочу тут жити та займатися улюбленою справою.
Теги: Бізнес Олександр Кацуба Авторинок Партнеры Мікрокредит
Читати далі
Источник