Суб’єктність бізнесу: Чому податків і донатів уже недостатньо

19 липня, 10:00

Український бізнес навчився виживати, створювати компанії та підтримувати країну в кризові моменти. Наступний виклик — навчитися впливати на її майбутнє.

За останні десятиліття український бізнес пройшов шлях, на який у багатьох країн ішли покоління. Він навчився створювати компанії в умовах постійної невизначеності, переживати кризи, адаптуватися до різких змін правил гри та продовжувати розвиватися там, де багато хто волів би відмовитися від будь-яких довгострокових планів.

Реклама

Суб’єктність починається в той момент, коли виникає готовність мислити не лише категоріями власного проєкту, компанії чи кар’єри, а й категоріями спільного майбутнього

Повномасштабна війна стала ще одним випробуванням, яке показало не лише стійкість українських підприємців, а й їхню здатність брати на себе відповідальність значно більшу, ніж вимагає звичайна роль бізнесу. Багато компаній стали опорою для своїх команд, громад, армії та країни загалом.

Однак після війни Україна може знову опинитися перед звичним історичним ризиком: вистояти, але не побудувати довгу траєкторію розвитку. Пройти через чергове випробування, зберегти себе, мобілізуватися в критичний момент, але потім повернутися до стану, в якому майбутнє країни знову формують не ті, хто створює, а ті, хто краще вміє користуватися слабкістю інститутів.

Перед українським бізнесом у таких умовах постає нове складне, але цікаве завдання: вийти з ролі спостерігача і стати силою, яка бере участь у формуванні правил гри. Це великий внутрішній зсув, який передбачає готовність підприємців брати на себе відповідальність за ціле, формувати інститути, довгу стратегію та простір, у якому бізнес зможе розвиватися не всупереч системі, а разом із країною.

Між особистим успіхом і спільною силою

В українській історії є одна закономірність, яка супроводжує нас століттями. Українці завжди були підприємливими, талановитими, здатними створювати нове. Історія сповнена прикладів, коли вихідці з України досягали видатних результатів у найрізноманітніших країнах, галузях і професіях. Бізнес, наука, інженерія, культура, технології, — складно знайти сферу, в якій українці не залишили б помітного сліду.

Реклама: Читайте також:

Ірина Грицаєнко Благодійність не врятує поганий бізнес

Іноді мені здається, що якби хтось одного дня системно дослідив внесок української діаспори в розвиток сучасного світу, масштаб цього впливу став би несподіванкою навіть для нас самих. По всьому світу можна знайти українців, які створювали компанії, керували великими організаціями, брали участь у наукових відкриттях або формували нові ринки.

Але поряд із цим існує ще одна закономірність. Упродовж століть ми частіше досягали успіху окремо, ніж як організована сила. Багато в чому це стало наслідком нашої історії. Століттями українці жили між різними імперіями, які послідовно підривали віру у власний масштаб. Формувалося уявлення, що можна бути талановитою людиною, успішним підприємцем чи сильним професіоналом, але не варто претендувати на більше. Тому не дивно, що багато українців, опиняючись за межами країни, ставали частиною чужих історій успіху.

На мій погляд, саме тут проходить межа між сукупністю успішних людей і справжньою суб’єктністю. Тому що суб’єктність починається в той момент, коли виникає готовність мислити не лише категоріями власного проєкту, компанії чи кар’єри, а й категоріями спільного майбутнього.

І саме тут український бізнес стикається з ще одним, значно глибшим викликом. Навіть коли з’являються ресурси, досвід і амбіції для такого масштабу мислення, дуже часто зберігається внутрішнє відчуття, що країна і держава існують окремо від нас, а отже і відповідальність за їхнє майбутнє лежить на комусь іншому.

Спадщина мислення, яку ми досі не подолали

Наша реальність така: бізнес створює робочі місця, сплачує податки, підтримує армію, інвестує в розвиток країни та бере на себе безліч функцій, які в більш стабільних суспільствах часто залишаються в зоні відповідальності державних інститутів. Натомість від держави очікують одного: щоб вона хоча б не заважала.

Реклама:

У цієї позиції є цілком зрозумілі історичні причини. Упродовж століть державні інституції асоціювалися радше із зовнішнім контролем, примусом або обслуговуванням чужих інтересів, ніж з інструментом реалізації суспільних цілей. У таких умовах природним ставало прагнення триматися від влади на відстані, зосереджуючись на родині, власній справі та найближчому колі відповідальності.

Однак проблема полягає в тому, що подібна модель мислення продовжує відтворюватися навіть тоді, коли йдеться вже про власну країну. Досі можна почути міркування, ніби держава і суспільство існують у різних площинах. Але саме в цій точці проходить межа між об’єктом і суб’єктом. Що ж є суб’єктністю в цьому випадку?

Не йти в політику, а впливати на правила

При цьому участь у формуванні майбутнього держави зовсім не означає обов’язкової участі в публічній політиці. На мій погляд, тут важливо розрізняти politics і policy.

Politics — це боротьба за владу, партійна конкуренція та державні посади. Policy — це участь у формуванні правил, інститутів і довгострокових рішень, від яких залежить розвиток країни на десятиліття вперед.

Мені здається, саме тут знаходиться природна роль бізнесу. Підприємець не зобов’язаний ставати політиком. Його завдання — створювати компанії, запускати проєкти, будувати нові системи та розвивати економіку. Але це не звільняє його від відповідальності за якість середовища, в якому все це існує. У практичному сенсі суб’єктність бізнесу для мене проявляється у трьох речах.

По-перше, у формуванні нової еліти. Не еліти грошей, статусу чи впливу, а спільноти людей, які сприймають країну як свою відповідальність. Історія показує, що жодна країна не розвивається без людей, готових мислити й діяти в масштабі цілого.

Реклама:

По-друге, у формуванні довгострокового бачення майбутнього. Ми навчилися виживати, швидко адаптуватися та реагувати на кризи. Але країні потрібні не лише рішення на найближчий рік. Потрібна стратегія розвитку на десятиліття вперед, розуміння того, якою ми хочемо бачити Україну через п’ятдесят чи сто років.

По-третє, у створенні інститутів, здатних утримувати цей довгостроковий порядок денний незалежно від політичних циклів і зміни поколінь. І про це я хотів би поговорити детальніше. Ідеї самі по собі не працюють. Для їхньої реалізації потрібні механізми, ресурси, інфраструктура та організації, які послідовно рухатимуть країну вперед. Саме тому я говорю не лише про організації як такі, а про появу інтелектуальної інфраструктури країни: середовища, здатні виробляти довгі сенси, формувати бачення майбутнього, готувати людей і створювати рішення раніше, ніж на них з’явиться політичний запит. У світовій практиці цю роль часто виконують think tanks — незалежні аналітичні та стратегічні центри, які працюють не на один виборчий цикл і не на інтереси конкретної політичної сили, а на довгостроковий порядок денний країни.

Їхня роль особливо важлива в періоди, коли державні інститути ще слабкі, перебувають у процесі трансформації або не здатні самостійно формувати довгу стратегію розвитку. У таких ситуаціях бізнес, експертні спільноти та громадянські лідери можуть виступати не прохачами готових рішень, а їхніми авторами.

У такий спосіб свого часу діяли багато успішних країн. У Сполучених Штатах десятиліттями існують незалежні центри на кшталт Brookings Institution чи Council on Foreign Relations, які допомагають утримувати довгострокове бачення розвитку незалежно від зміни адміністрацій. У Південній Кореї організована бізнес-спільнота ще на ранніх етапах економічного зростання стала повноцінним учасником формування індустріальної стратегії країни. В Естонії значна частина бачення майбутньої цифрової держави народжувалася не лише всередині уряду, а й у середовищі підприємців та технологічних лідерів.

Реклама:

Історичний шанс, який не можна програти

Повномасштабна війна принесла колосальні втрати й випробування, але водночас змусила світ подивитися на Україну інакше. Сьогодні про нашу країну знають значно більше, ніж ще кілька років тому. Україна отримала не лише увагу світу, а й певний моральний авторитет, який неможливо купити дипломатичними зусиллями чи маркетинговими кампаніями. Однак історія показує, що подібні можливості не реалізуються автоматично.

Кожне покоління отримує свій шанс. Питання лише в тому, чи здатне воно перетворити цей шанс на довгу траєкторію розвитку, чи знову обмежиться вирішенням поточних завдань.

Теги:   Бізнес Війна Росії проти України перспективи

Читати далі
Источник