Битва за українського студента: Де ми програємо?

23 вересня, 15:45

Читайте NV у Google

Коли ми починаємо думати, як повернути студента в Україну, умовні Варшава, Прага, Берлін чи Відень уже три-чотири роки вкладалися, щоб він залишився.

Ми їх прогавили, і давайте це визнаємо. Але так само визнаймо, що маємо шанс не втратити своїх наступного року — за умови, що згадаємо про українського студента зараз, а не в розпал вступної кампанії, коли виявиться, що в українських університетах чимало вільних місць.

Реклама

Спершу варто зрозуміти, кого саме ми збираємося повертати. Випускника закордонного університету? Абітурієнта, який ще обирає, де навчатися? Чи того, хто вже вчиться за кордоном і готовий змінити іноземний виш на український? Хочеться, звісно, усіх. Реальність сумніша: повернутися планують 22% молодих людей, які зараз не в Україні, ще 33% не визначилися. І розмова з ними не може зводитися до заклику «повертайтеся». Вона має відповідати на питання, куди повертатися, навіщо і що буде далі.

Більшість ідей — зараховувати випускні іспити інших країн, відкрити зимовий вступ і зараховувати без НМТ — розраховані на того, хто вже в аудиторії польського, німецького чи словенського вишу. Із ними буде найскладніше, бо вони вже зробили вибір і встигли його оцінити.

Український абітурієнт їде за кордон далеко не завжди за дипломом і рейтингом. Часто на першому плані безпека, гуртожиток з гідними умовами, зрозумілі правила, можливість подорожувати й не витрачати час на університетську бюрократію. І ще — відчуття, що університет знає, навіщо, кого і чому навчає. Коли ти уже на першому-другому курсі потрапляєш на стажування, отримуєш перший проєкт і роботу, то розумієш, що опинився в системі, яка працює на результат — зокрема й на твій власний результат. У нас натомість випускника досі зустрічає вакансія з вимогою «три-п’ять років досвіду».

Є вдалі приклади і в Україні. KSE University обрав тактику не йти за студентом, а зробити пропозицію в Україні привабливішою за європейську. Проєкт Come Back Home за підтримки Carnegie Corporation of New York оплачує 50 студентам перший рік навчання, дає 60 тисяч гривень стипендії, страхування й менторство. Цьогоріч університет отримав 850 заявок на гранти й переконав переможців олімпіад обрати Київ замість Нідерландів чи Німеччини.

Реклама:

Київський авіаційний інститут, щоб утримати українського студента, поїхав за ним в інші країни. Абсурд? Та власні програми КАІ у Мюнхені та Вільнюсі свідчать про інше: попит є. Викладачі приїздять до студентів п’ять разів на рік на інтенсиви, між якими — дистанційні модулі. Молоді люди залишаються в українському освітньому середовищі, навіть в іншій країні. Тобто повертатися їм буде легше, а якщо не повренуться, стануть частиною діаспори, яка знає українську інженерну школу зсередини.

Такі рішення працюють. Проблема в тому, що вони залишаються рішеннями окремих гравців, а не системою.

Але поки ми думаємо, як повернути студентів, які поїхали, ми продовжуємо готувати нових потенційних українських студентів, які навчатимуться в закордонних вишах. Бо ж боротьба за студента починається до того, як він став студентом, — зі старшої, а часом і з середньої школи. Тут варто змінити логіку і зробити так, щоб старшокласник до випускного вже мав в Україні те, за чим зазвичай їдуть з України, — плани, горизонт, середовище і перші професійні зв’язки.

Університет має з’являтися в житті дитини не за місяць до випускного, а щонайменше за два роки до вступу. У 9−10 класі можна познайомитися з потенційними викладачами, долучитися до студентського проєкту, пройти університетський курс із подальшим зарахуванням кредитів.

Бізнес у цей момент має впустити дітей усередину: тиждень у компанії, реальне завдання, перше стажування. Профорієнтація давно перестала працювати у форматі тестів. Дев’ятикласник за один робочий день розуміє про свій вибір більше, ніж після трьох років розмов про майбутню професію. Тоді підліток бачить українську компанію не на білборді, а зсередини: потрапляє на виробництво, у клініку, в офіс, говорить із людиною, яка справді працює в цій професії. Україна перестає бути абстракцією і стає місцем, де є цікаві задачі й люди, з якими хочеться працювати.

Реклама: Читайте також:

Олена Красовська Хто створюватиме українські технології?

Ми вже четвертий рік даємо учням 9−11 класів можливість заходити в реальні робочі процеси компаній. Не для того, щоб дитина у 15 років остаточно обрала професію. Навпаки — щоб могла помилитися зараз. Побачити медичний менеджмент, архітектуру, комунікації, бюджети й зрозуміти, її це чи не її. Краще змінити думку в десятому класі, ніж уперше побачити професію після чотирьох років університету. Мені подобається арифметика компанії МХП: понад дві тисячі студентів пройшли там практику, стажування або дуальне навчання, і приблизно половина з них залишилася працювати в компанії.

Гроші. Родина обирає країну навчання не за тиждень до подачі документів. Якщо вже у 9−10 класі запропонувати грант чи стипендію на освіту, український варіант у сімейних розмовах розглядатимуть на рівних із польським чи чеським.

І ще: навчання в Україні не має означати відмову від світу. Подвійний диплом, семестр у Європі, міжнародна лабораторія, англомовний курс, обмін без втрати року — це має бути нормальною частиною української освіти. Тоді зникає сама конструкція «Україна або світ». Бо сьогодні ми часто програємо не університету у Варшаві. Ми програємо значно раніше — у той момент, коли український десятикласник у своєму майбутньому не бачить Україну.

Українських випускників не поверне ностальгія й не втримає вимога бути вдячними. Їх поверне можливість бути тут потрібними, створювати, впливати й не відмовлятися від власного майбутнього. Наше завдання — зробити так, щоб після навчання у світі вони поверталися не назад. Вони мають повертатися вперед.

Теги:   Студенти Школа Війна Росії проти України Молодь Українці за кордоном

Читати далі
Источник