Питання життя та смерті. Навіщо потрібні дефібрилятори, та як вони потрапили до київського метро — розповідає експерт із першої допомоги

Питання життя та смерті. Навіщо потрібні дефібрилятори, та як вони потрапили до київського метро — розповідає експерт із першої допомоги

На 19 із 52 станцій київського метро з’явилися дефібрилятори. НВ поговорив з експертом із безпеки і першої допомоги Федором Сердюком про те, як дефібрилятори можуть допомогти вижити людині, чи безпечні вони і як потрапили до міської підземки.

Федір Сердюк

Засновник компанії FAST, експерт з безпеки і першої допомоги

Я почав займатися питаннями першої допомоги сім років тому. Моя кар’єра почалася з того, що я навчився першої допомоги, вступив і очолив загін швидкого реагування Червоного Хреста в Одеській області і займався такою волонтерською рятувальної діяльністю. Ще я сертифікований інструктор Служби екстреної медицини Каліфорнії і тренер інструкторів Червоного Хреста.

Навіщо потрібні дефібрилятори?

Є ризик-орієнтований підхід до безпеки, це коли люди, наділені певним впливом (муніципальна влада, директори підприємств і т. ін) оцінюють ризики, можливі для життя і здоров’я людей, які з ними взаємодіють. Тоді вживають заходів, щоб ці ризики знизити. У пострадянських країнах так повелося, що замість ризик-орієнтованого підходу застосовується, так би мовити, реактивний: заходи починають вживати тільки після події, шукати винних, порушників техніки безпеки. Це ніяк не допомагає рятувати життя людей і не запобігає наступним епізодам.

Деякі ризики не очевидні. Пожежу бачать всі, а смерть людини в метро від зупинки серця в документах деяких організаціях називають смертю від природних причин, ніби так і має бути.

Резонансне вбивство на кшталт замаху на Дениса Вороненкова в центрі Києва завжди буде гучним на вустах, коли у музиканта на станції метро Золоті ворота зупиниться серце — ну люди помирають, не безсмертні.

Американська асоціація серця (AHA) говорить про те, що причиною смерті людей у 15−20% є раптова зупинка серця. Це означає, що у здорової людини без пережитих інфаркту, інсульту, тромбоемболії, раку й інших хвороб серце раптово починає використовувати помилкові електричні сигнали. Так само, як зависає телефон, помилка в платі, електричні сигнали йдуть іншим каналом. Серце перестає працювати ефективно і людина помирає від того, що серце не подає кров у її мозок. Запобігти цьому складно, можна менеджити наслідки.

Як працювати з наслідком? Був вироблений так званий ланцюжок виживання — алгоритм дій, який треба зробити, щоб людина з цього стану вийшла живою. Потрібно зауважити його, викликати допомогу, почати проводити реанімацію, щоб у мозок надходила хоча б якась частина крові, а потім застосувати дефібрилятор. Навіщо потрібен дефібрилятор? У 90% випадків цих зупинок серця воно не зупиняється повністю, а починає тремтіти і не ефективно качати кров. Це називається фібриляція шлуночків, яку потрібно припинити ударом електричного струму — розслабити м’яз, щоб вона запустилася з новим нормальним ритмом. Отже, дефібрилятор швидше зупиняє серце, а не запускає його.

Як дефібрилятори потрапили в громадські місця?

У науковому середовищі йшлося, що ефективність дефібриляції падає на 10% з кожною хвилиною після зупинки серця. Де-факто, через 10 хвилин шансів врятувати людину вже не буде. Найефективнішим є застосування дефібрилятора в перші дві-три хвилини, тому розташовувати їх потрібно якомога ближче до ймовірного пацієнта.

Спочатку їх розмістили в машинах швидкої допомоги. У розвинених країнах вона приїжджає за 5−10 хвилин, в Україні — за 20−30 хвилин. Де ще? Там, де у людини може статися зупинка серця. Чим більше скупчення, тим більша ймовірність, що зупинка у когось трапиться. Це метро, торгові центри, офіси й інші громадські місця. У США процес установки дефібриляторів почався в 1990-х роках. У 2000 році він був оформлений федеральним законом про запобігання серцевій смертності. Дефібрилятори почали з’являтися в школах, на зупинках громадського транспорту, в приватних компаніях і державних установах.

https://www.youtube.com/watch?v=qAF5z4rZF4k&feature=emb_title

Щоб дефібрилятор був на місці, він має бути портативним і готовим до використання. Тому їх зробили автоматичними, їх можуть використовувати непрофесійні рятувальники. Ключові рішення про те, чи потрібен удар і якої сили, приймає сам апарат. Він клемами досліджує серцеві ритми, проводить через свої алгоритми і вирішує, що робити далі. Рятівнику залишається тільки принести дефібрилятор, розгорнути, приклеїти і проводити масаж серця, щоб підтримувати кровопостачання мозку.

Так що в київське метро дефібрилятори потрапили тому, що це найкраща міжнародна практика, яка поширена в усій Європі і в Штатах. Вона заснована на оцінці ризику того, що у людини може статися раптова зупинка серця і дефібриляція є необхідним заходом для повернення його до життя шляхом перезапуску серця.

Чи може дефібрилятор бути небезпечним?

Дефібрилятор може бути небезпечний, якщо взяти його і з усієї сили вдарити потерпілого по голові. Але якщо людина лежить непритомна з зупиненим серцем, удар по голові навряд чи зашкодить їй ще більше. Потрібно зрозуміти, що дефібрилятори — це реально питання життя і смерті.

Вони не є небезпечними з таких причин: вони мають безпечний дизайн того, як вони і не вимагають від рятувальника ніякої компетенції, підготовки або прийняття рішень. Дефібрилятор самостійно оцінить серцевий ритм і якщо він підлягає удару, то апарат голосно про це попередить. І, в залежності від моделі, або попросить натиснути кнопку, або просто буде трохи довше давати сирену для того, аби всі прибрали руки. Єдине правило — не чіпати потерпілого.

https://www.youtube.com/watch?v=W37cS2f2SSM&feature=youtu.be

Часто-густо чую питання про те, що буде, якщо під постраждалим вода, або мокра сама людина. В Австралії дефібрилятори регулярно використовують для реанімації потопельників. Жоден потерпілий нікого не забрав із собою через струм. Це абсолютно відпрацьована роками, якщо не десятиліттями, схема порятунку людини, яка з часом стане настільки ж природною для українця, наскільки зараз є водіння мотоцикла або машини.

У Києві від раптової зупинки серця в метро за рік помирає десь 30 людей. Та оскільки 15−20% усіх смертей трапляється з тієї ж причини, питання в тому, де вона може статися.

Безпека — це не про дефібрилятора. Дефібрилятор — це іграшка, важливе, але не ключове. Потрібно визнавати відповідальність і застосовувати ризик-орієнтований підхід. Бо сьогодні ми бачимо ризики зупинки серця. Але крім них, ми бачимо ризики епілепсії, судомного нападу, інсульту, який люди в Україні не вміють запідозрити. Це опіки, які люди охолоджують Пантенолом, піною, олією, чого категорично не можна робити. Це кровотечі, які люди не вміють зупиняти, через що у нас три тисячі людей щороку гине в ДТП, стікаючи кров’ю. Це питання гібридної війни і терактів. Чи готові ми до цього? Чи відчуваємо ми себе в безпеці? Чи робимо ми досить? Чи думають звичайні люди про те, що вони повинні зробити, щоб бути здоровими завтра. Не тільки мер і начальник метрополітену.

Як з’явилася ідея розмістити дефібрилятори в київському метро?

Ідея розміщення дефібриляторів у метро належить не мені. Вона належить меру Турина, Рима, або, можливо, Чикаго, або працівникові якомусь метрополітену. Ця ідея стара, як світ. Але оскільки я займаюся безпекою, мені хочеться не просто надавати клієнтам послуги, мені хотілося б міняти простір для себе. Колись я написав пост про те, що київський метрополітен закуповує табло, яке буде показувати коли прийде поїзд, за якусь нелюдську суму грошей. Я зібрав близько 2,5 тисячі репостів. Це була дуже резонансна історія, і ми побачили, що багато людей розуміють, чому дефібрилятори, перша допомога та безпека — важливі. Час прийшов.

Читайте також:

Питання життя та смерті. Навіщо потрібні дефібрилятори, та як вони потрапили до київського метро — розповідає експерт із першої допомоги

На 19 станціях київського метро розмістили дефібрилятори

Почав ходити на зустрічі з метрополітеном ще за довго до поста, але тоді вони морозились. Далі ми почали буквально атакувати метрополітен, тому що по-доброму не вийшло. Ідею підтримали медіа. Це запустило процеси в КМДА, двічі пройшли зустрічі з начальником Київського метрополітену.

На певному етапі долучилися активісти, проєкт РеаніМетро, які розгорнули свою кампанію і почали збирати підписи в проєкті громадського бюджету. Я одесит, який живе в Києві, претендувати на це не можу. РеаніМетро безумовно підтримую, вони зверталися до мене в момент оформлення заявок. Ми дружимо, але моєї заслуги тут досить мало. Думаю, мені вдалося відкрити вікно можливостей завдяки зустрічі з Віталієм Кличком у Давосі і своїм постом.

Чого ще бракує, щоб зробити київське метро безпечнішим?

Приватної системи страхування. Я б хотів, щоб страхування було обов’язковим, особливо — місць масового скупчення людей. Від дотримання норм пожежної безпеки, охорони здоров’я, інфекційної безпеки залежав би страховий тариф, коефіцієнт. Це мотивувало б директорів підприємств усіма силами займатися питаннями безпеки.

Крім того, не вистачає оцінки ризиків і планування. Як кажуть американці: «планування запобігає повному провалу». Якщо ми не думаємо про можливі ризики сьогодні, обов’язково дізнаємося про це завтра і зіткнення з реальністю буде жорстким. Для цього потрібно думати наперед.

Редактор: Марія Молодковець
Источник

Leave A Reply

Your email address will not be published.